Сьогодні День добровольця, тож ми хочемо розповісти історію нашого воїна-лісівника Віталія Карпова, який пішов на війну добровольцем і уже більше року захищає нашу землю від загарбників.
Віталію 49 років. До війни працював водієм автотранспортних засобів Чигиринського лісопункту. Разом з дружиною займались власною справою – вирощували полуницю в теплицях. Це улюблена справа дружини Віталія Ольги, вона любить зелень і поратись біля неї. Віталій із сином Русланом всіляко підтримували і допомагали Ользі.
Але 24 лютого все змінилось – розпочалась війна. Уже 28 лютого сину Віталія прийшла повістка з військкомату – прибути в частину. Віталій, не роздумуючи, пішов добровольцем разом із сином в одну бригаду, аби бути йому надійною підтримкою і на війні. Не хотів лишати сина ні на хвилину. Дружина прийняла таке його вольове рішення, підтримала, хоч і тяжко зараз самій справлятись і з теплицями і з господарством.
Син Віталія теж лісівник, працював разом з батьком водієм у Чигиринському лісопункті. Всюди разом – і війна не стала виключенням.
“Наша бригада, можна сказати, сімейна, тут майже всі прийшли з родичами – батько і син, брати, племінник і дядько – всі родинами прийшли захищати рідну землю. Добре мати поруч рідних на війні, але і складно – переживаєш і за себе, і за сина”, – розповідає Віталій.
Воює наш воїн в 11-му загоні прикордонної бригади. Віталій – начальник відділення. Його позивний – “Бутон”. Каже, що історія позивного тягнеться ще до часів його строкової служби. Він був звʼязківцем, і в ефірі його називали так. Ось і зараз каже – “причепилось”.
Наразі Віталій знаходиться на Вугледарському напрямку. Коли ми спілкувались, вони тільки вийшли з позицій на відпочинок. Виходили з позицій вночі протягом 10 годин, по кілька чоловік, тихо, непомітно. Розповідав, що на позиціях звʼязку нема взагалі. Щоб взяти припаси та позвонити рідним потрібно йти пішки 3 кілометри полем, під обстрілами. Це дуже ризиковано.
“За останні два тижні на позиціях рашисти робили три спроби прориву наших ліній оборони. Пускають у хід все: піхоту, техніку, танки. Нагло ідуть вперед по мінних полях. Але наші військові мають очі скрізь, ми знали наперед, що вони будуть іти. Тому, ми їх і зустріли, і провели, і відспівали одразу”, – каже захисник.
Віталій ніколи не жаліється. Каже що всього вистачає, як треба – просить допомоги. Але має таких людей поруч що і просити не встигає, допомагають самі. Друзі купили тепловізори, однокласники, які давно живуть за кордоном теж допомагають. Колеги з роботи весь час на звʼязку.
“Кожного разу перед виходом на позиції я телефоную директору, Роману Анатолійовичу – прощаюсь, а після виходу з позицій телефоную щоб сказати, що живий, цілий”, – каже Віталій.
Ми пишаємося нашим воїном-лісівником і чекаємо додому з Перемогою! Впевнені, що ще обовʼязково будемо разом працювати і відновлювати країну після війни!